У  нас  Вы  сможете  найти  всегда то,  о  чем  другие  молчат...                   Редакция принимает к опубликованию материалы, от солидарных с нами журналистов.    Наш адрес: politikym@lenta.ru.           Редакция оставляет за собой право публикации Ваших материалов.        Редакция не вступает в переписку с корреспондентами.       

 КИМ КРАЩЕ БУТИ: БРАТОМ, ЧИ ХОЛОПОМ ?

До 355-річчя Переяславської ради.

У прозі та фільмах жанру «сімейна драма» є такий класичний сюжет: брат (частіше, молодший), прислухавшись до настанов «добрих людей» з розгонистим мисленням на кшталт турецькопідданого Бендера чи пана Голохвастова, заявляє батьку й матері: «знати вас не бажаю», а рідному брату: «не брат ти мені більше». Є в цьому сюжеті й типова фінальна сцена: «повернення блудного сина» у «рідні пенати», що супроводжується проливанням сліз, розідраною на грудях сорочкою і сімейним примиренням. Молодший брат, після того як нові кумири і «нагріли», й «обібрали», і як слід побили (спасибі, якщо не вбили), поспішає по захист і прощення до старшого брата. І все закінчується добре, якщо його готові, учергове, прийняти, пробачити і захистити.

З боку спостереження за поведінкою «молодшого брата» викликає змішані почуття. І, начебто, шкода дурня, і врізати йому хочеться — хоча б тільки й з виховною метою. Особливо, коли той надто виразно плює в колодязь, з якого згодом не раз ще захоче напитися, хвацько штовхає ногою двері рідної домівки або сипле на адресу близької людини дошкульними словами.

І хоча мені обов’язково заперечать, мовляв, нема чого уподібнювати міжнародні відносини з внутрісімейними, — саме такі почуття переживаєш, спостерігаючи за поведінкою нинішньої української влади стосовно Росії.

Трохи історії

Хоч би що плели і підтасовували змушені відпрацьовувати спонсорський долар «знані» і «свідомі» історики, а тільки вийшли український і російський народи разом з однієї легендарної держави зі звучною назвою Київська Русь. Майстерні в землеробстві та ремеслах, вони в більшості не були звиклі до збройної агресії. При цьому, у ті часи, так само як і тепер, не вміли між собою домовитися. За що й поплатилися: Київська Русь була розорена і знищена зовнішніми загарбниками. Держави, що захопили давньоруські землі, чи то язичеська Золота орда, католицька Річ Посполита, мусульманські Османська імперія і Кримське ханство — колискою української нації ніколи не були. Щоб переконатися в цьому, досить вивчити хроніки цих державних утворень, де українці згадувалися винятково в статусі підкорених чужоземців, рабів, речей, якими торгували, неначе худобою, і кращі з яких могли дослужитися щонайбільше до ролі холуя польського шляхтича, наложниці турецького воєначальника чи постачальника продовольства татарському війську.

Відтоді майже п’ять століть було правилом гарного тону всіляко принижувати і паплюжити корінне населення України, його історію, мову, релігію і традиції, підкреслювати його рабську сутність і природжену неповноцінність. Поколінню за поколінням українців убивали в голову холуйську психологію, прагнучи стерти пам’ять про спільну з Московською і Білою Руссю історію самодостатньої державності — аж ніяк не гіршу, ніж у тих само поляків.

Як підтверджують численні джерела, князь Земовіт, один з родоначальників першої польської королівської династії Пяст, і князь віщий Олег, один з родоначальників першої російської князівської династії рюриковичів, правили, відповідно, Польщею і Київською Руссю в той самий час — наприкінці ІX століття, знали і поважали один одного. Але українців змусили забути про Київську Русь, а родовід великих польських королів завчити назубок, разом з прописною істиною: Велика Польща має велику історію, а вся історія українців — історія їх прислужництва Великій Польщі. Таке зомбіювання поневоленої нації, виховання своєрідних «інтелектуальних яничарів», результати якого сьогодні видно в поглядах і роботах багатьох діячів сучасної України, відповідало принципу того часу «dіvіde et іmpera» — розділяй і пануй.
Східнослов’янські народи, ослаблені й розсіяні від Києва до Москви, могли відстояти свою незалежність тільки разом, а от саме цього і не можна було допустити. До кінця XV століття північно-східним вихідцям з Київської Русі вдалося визволитися з-під татаро-монгольського ярма, створивши незалежне московське царство. Яке Річ Посполита, так само як і Україну, намагалася поневолити і знищити. До того ж як «гарматне м’ясо» для завоювання Московського царства використовувалися ті самі реєстрові запорозькі козаки. Пам’ять про співучасть українців під проводом гетьмана Олевченка і того самого, оспіваного в українському фольклорі гетьмана Сагайдачного у взятті та руйнуванні Москви й інших російських селищ військами польського короля Сигізмунда ІІІ і королевича Владислава ІV з їхніми васалами в так званий «смутний час» 1610—1612, 1618 років, і супутній різанині мирного російського населення збереглася надовго. Відповідно до польського сценарію, поневолені український і російський народи повинні були забути про взаємне споріднення і вічно ворогувати один з одним у складі Речі Посполитої, а територія сучасних Росії й України мала скласти основу «Великої Польщі», пануючої над Євразією.

Цей амбіційний план був близький до здійснення і не відбувся тільки через дві події.

Першою стало збройне визволення більшої частини Московського царства від польсько-литовських завойовників у 1613 році і його наступне зміцнення, що покінчили з польським пануванням на північ від Чернігова. Другою — історичне возз’єднання братерських українського і російського народів у 1653—1654 рр. за подвижництва гетьмана Богдана Хмельницького. Рятівником Московського царства стало народне ополчення на чолі із знаменитим князем Дмитром Пожарським і нижньогородським старостою Кузьмою Мініним. У переможних боях з польсько-литовськими гнобителями прославилися представники боярських родів, що дали початок майбутній царській аристократії: Голіцини, Трубецькі, Оболенські, Шереметьєви, Волконські та ті самі Романови, які починаючи з 1613 року склали 300-літню династію російських царів. Одночасно, було врятовано й одержало розвиток православне християнство, подарувало надію на порятунок і православним українцям, що продовжували боротися за волю.

Але в 1653 році, що став переломним для возз’єднання українців і росіян, ця національно-визвольна боротьба, а разом з нею і майбутнє українського народу, були на волосок від загибелі. До середини XVІІ століття більшість українців були такі залякані й забиті, що не уявляли собі іншого життя, крім як у рабстві в польських, литовських чи турецьких панів. Позбавлене права носити зброю, не навчене військової справи, чоловіче населення України симпатизувало борцям за незалежність, але було здатне лише на стихійні виступи, що їх незмінно придушували. Єдиним серйозним винятком були запорозькі козаки, на яких і спирався Хмельницький. Але їхні можливості були обмежені, зокрема й внутрішніми протиріччями. Здобувши низку славних перемог, вони втрачали сили чинити опір об’єднаному тиску регулярних польсько-литовської і турецької армій, а також війську кримського хана, який із союзника запорожців поступово перетворювався на їх противника. У 1651 році, в битві під Берестечком, польська армія за участі знаменитого полководця Яна Собеського, завдала війську Хмельницького тяжкої поразки. Підписаний після цього Білоцерківський договір 1651 р. між козаками і польським королем залишив українцям одне тільки Київське воєводство, інші ж українські землі та їхніх жителів було повернуто у володіння польської шляхти.

У 1653 році частина українського війська загинула разом з сином і найближчим сподвижником Богдана Хмельницького, Тимошем. До кінця того ж року кримський хан остаточно виступив проти запорожців, уклавши угоду з польським королем. Москва не могла заступитися за українців, будучи зв’язана з Польщею мирним договором, за яким тільки за 20 років до цього сама ледь уникла польсько-литовського завоювання. Хмельницький зі своїм військом залишився один. У Польщі обіцяли зберегти йому життя в обмін на цілковиту капітуляцію. Звичайно ж, це була пастка: варто було козакам здати зброю, Хмельницький був би показово страчений, козаків вирізано, а Запорозька Січ, православні храми і школи Києва та околиць — стерті з лиця землі.

Зачувши кров, турецький султан також звернувся до Хмельницького з пропозицією перейти до нього на службу. У такому разі поки що ще вільна Київщина стала б частиною вже Османської імперії, а на її мешканців чекав продаж на невільницьких ринках. Доля православної релігії й української мови й у цьому випадку була б вирішена: «толерантність» османських турків до невірних була загальновідома, у тому числі для Хмельницького, який провів кілька років у турецькому полоні. Так чи інакше, задушивши, можливо, останнє вогнище боротьби українців за незалежність, дві хижацькі імперії зайняли б увесь південно-західний кордон Московського царства, нова навала на яке стало б справою часу. Цього не могли не розуміти й у Москві.

Вибір Хмельницького — вибір України

У цих умовах від позиції Богдана Хмельницького залежало надто багато. Найголовніше для нас — від нього залежала доля українського народу, української мови, українського православ’я. Якби він вчинив інакше, і його сучасні «викривачі» критикували б його польською, латинню чи турецькою — але точно не українською. Бо вищезгадані пани мали стосовно України геть чіткі плани: держави з назвою «Україна» уже не з’явилося б ніколи, а до зниклих «скіфів» і «сарматів», що раніше також населяли ці землі, додалися б і «українці».

Саме тоді, у 1653 році, перед лицем загрози, що насувалася, у неспокійній обстановці Богдан Хмельницький знайшов у собі сили прийняти чітке рішення про возз’єднання з Московським царством, і дотримуватися його до кінця. Не маючи жодних гарантій, він наполягав, переконував, посилав листи і послів до Московського царя. І завдяки його волі й наполегливості Земський собор у Москві 1 жовтня 1653 року анулював російсько-польський договір, оголосив Речі Посполитій війну, а військо Хмельницького і жителів охоплених визвольною боротьбою українських земель ухвалив прийняти в російське підданство. Доленосність цього рішення полягала в його обов’язковості для Московського царя, що на той час не був імператором і не мав подібних повноважень.

Коли було уточнено основні умови об’єднання, 18 січня 1654 року, у місті Переяславі (нині Переяслав-Хмельницький Київської області) відбулася знаменита Переяславська рада: збори козацької старшини, вислухавши Богдана Хмельницького, у присутності московського посла, схвалили його вибір, після чого всі вирушили до дерев’яної Успенської церкви (згодом зруйнована, відновлена тільки 1904 року) складати присягу на вірність «царю Московському і всія Русі». Слідом за ними таку само присягу склали більш як 120 тисяч чоловічого українського населення, а в їх особі більшість жителів українських земель, охоплених національно-визвольною боротьбою. Так, процес возз’єднання був непростий, і Москві, й Україні дався він нелегко. Головне, що з двох альтернатив: бути братерським народом у своїй спільній державі, чи поневоленим населенням у чужій, українці вибрали перше.

Багато чого відбулося за наступні три з половиною століття братерських відносин наших народів. І процвітання, і голод, і воєнні, і мирні роки наші народи прожили разом. А результатом стало те, що до початку 1990-х років українські землі підійшли єдиними, цілком територіально возз’єднаними, зберегли свою віру, свою мову, свої традиції, свою національну самосвідомість і освіту — що дало можливість безкровно і міцно, через майже вісім сторіч, відродити незалежну українську державність. У цьому заслуга і російського народу, і нашої багаторічної дружби, нагадуванням про яку є Переяславська рада. В цьому особиста заслуга Богдана-Зіновія Хмельницького —справжнього українського патріота, якому у вирішальний момент ніщо не змогло перешкодити зробити історичний, єдино правильний вибір, що подарував майбутнє нашому народу. Тому він назавжди залишиться національним героєм, чия слава пережила і царські репресії, і комуністичну революцію; переживе й історичні фальсифікації.

На жаль, потік неправди щодо тих подій посилюється.

«Славних прадідів великих правнуки погані»

Уже в наші дні, в січні 2009 року, у переддень 355-річчя Переяславського договору про вічну дружбу українського і російського народів, міністр закордонних справ України зауважує щось на зразок: «настав час позбутися стереотипів і штампів братерства, історичної єдності та інших речей».

Зважаючи на те, що номінує міністра закордонних справ і спрямовує зовнішню політику України Президент, а здійснює цю політику уряд, слід зазначити, що «помаранчева» влада, ставши на трон 2005 року, увесь цей час діяла послідовно. Жоден рік не обходився без неповажних, а часом відверто хамських, висловлювань на адресу Російської держави, її лідерів, дружби українського і російського народів. Від однобокої оцінки російсько-грузинського конфлікту до неповаги українсько-російських домовленостей про базування в Криму Чорноморського флоту РФ, від демонстративного недотримання прав громадян Росії, які приїздять в Україну, до безсторонньої позиції в переговорах з газових питань. Від «конструктивного» діалогу Україна-НАТО до сумнівних історій з постачанням зброї в гарячі точки на рубежах Росії.

У зовнішній політиці владою України робилося і робиться багато чого, щоб нашкодити інтересам Росії, переконати росіян, що тут, в Україні, живуть їхні недоброзичливці, які радіють їхнім негараздам і підтримують їхніх ворогів. Що ж, така політика вже дала свої плоди. Базова ціна на природний газ, в основному експортований з Росії, на який «зав’язані» і вітчизняна промисловість, і житлово-комунальне господарство, у 2004 році становила 150 доларів за тисячу кубометрів, у 2006-му — 230, а 2009 року — 360 доларів за тисячу кубометрів. Оскільки Україна споживає більш як 70 мільярдів кубометрів газу на рік, можна привітати «помаранчеву» владу з тим, що її політика 2004—2008 років у непростому 2009 році принесе Україні більш як 11 мільярдів доларів збитків. Браво! Вражаючий результат, який, перефразуючи вітчизняних русофобів, я б назвав «перемогою антиукраїнської дипломатії».

Треба віддати належне, настільки ж послідовною «помаранчева» влада виявилася й в інших своїх починаннях. Пам’ятаючи результати Голодомору 1932—1933 років, вона, схоже, працює над тим, щоб у 2004—2014 роках, без будь-якого голодомору, скоротити населення України на шукані чотири з половиною мільйони чоловік.

І результати є. З початку 2005-го до початку 2009 року населення України скоротилося на 1 мільйон 120 тисяч людей — до того ж передусім не за рахунок еміграції, а через смертність від недоїдання і хвороб, низьку народжуваність, спричинених тяжкими умовами життя і праці. Фінансово-економічна криза, імпортована в Україну не без участі нинішньої влади, покликана, виходить, прискорити ці темпи. Очевидно, з цією метою запущено безпрецедентні циклічні махінації з курсом іноземної валюти, яку в українських «заробітчан» купували по 4 гривні 50 копійок і продавали їм назад по 11 гривень.

Очевидно, з цією метою в Україні сьогодні повторюється розіграна «перебудовними» аферистами драма Ощадного банку СРСР, коли урядом методично знищується «Надра-банк», вкладниками якого є два мільйони громадян України, а загальна сума вкладів, по яких владою заблоковано рефінансування, становить понад 9 мільярдів гривень. Очевидно, з цією метою остаточно дестабілізується валютно-фінансова ситуація в країні, коли в розпал фінансової нестабільності відстороняється чинне керівництво Національного банку, і при цьому не призначається нове — що, відповідно до закономірностей макроекономіки, має остаточно добити національну валюту України, гривню, і збільшити зубожіння населення.

Закордон нам допоможе?

При цьому українській землі та її народу, що вистраждали свою незалежність, немов непотрібному барахлу і обридлим рабам, нинішня «демократична» влада невпинно підшукує хазяїв. Одному «батьку нації» кортить скасувати законодавчий мораторій, щоб нарешті безповоротно продати за кордон сільськогосподарські землі, що становлять національне багатство України, а українських селян назавжди закабалити на землі їхніх власних предків у статусі найманих холуїв. Інший «благодійник» з МЗС через засоби масової інформації висловлює надію, щоб, мовляв, новий президент США Обама не відмовився від України.

Даремно хвилюється. Ні Америка, ні Західна Європа нині не відмовляться ні від України, ні від українців. На плантаціях, на низькооплачуваній домашній роботі, на небезпечних для здоров’я виробництвах — завжди потрібні раби і холуї. На Заході взагалі люблять приїжджати в Україну, щоб підривати тут ракетні шахти, розпилювати на металобрухт останні боєздатні літаки, силою відбирати в наших збройових заводів з великим трудом добуті замовлення. На Заході не проти поховати в Україні радіоактивні й токсичні відходи. Охоче купують в Україні за безцінь праці вчених і експертів. Із задоволенням вивозять з України молодих і красивих дівчат, на потіху старцям і виродкам. А геть зневірених і беззахисних співгромадян ріжуть на трансплантанти. З не меншим задоволенням там скуплять і українські землі, всі без залишку.

Тільки потім, коли все цінне відберуть, обов’язково штовхнуть, даруйте на слові, під зад. Як непотріб. Тому що брата, в тому числі молодшого, люблять і поважають. А холуя, раба — ні. Таких і справді нема за що поважати.

Причому на Заході нам прямо дають зрозуміти, що до чого. Ось нещодавно у відповідь на несміливі натяки українського керівництва, що, мовляв, домовлялися ж, щоб старі американські військові кораблі передати військово-морським силам України, американський посол Тейлор з неприхованою іронією зазначив: подивіться на свій бюджет, ви навіть наші старі судна утримувати в порядку не зможете, і ви що, серйозно думаєте, що ми їх вам передамо?

Альтернативи дружбі немає

На жаль, якщо нинішня політика триватиме, холод обійм нових друзів нам, українцям, ще тільки належить відчути сповна. І не раз оцінити, наскільки дорогі братерські відносини з дружнім, спорідненим нам по крові та вірі російським народом. З тим, хто, переживаючи непрості часи, зміг Україну протягом більш як десяти років дотувати енергоресурсами, зберігаючи для української економіки десятки мільярдів доларів. З тим, хто забезпечує нам надійний тил, мир і спокій на найширшій ділянці кордону. З тим, хто не ховає від нас високі технології і готовий співробітничати в розвитку високотехнологічного виробництва. З тим, хто готовий, у разі небезпеки, надати нам і військову допомогу. З тим, хто, зрештою, зібрав під своїм крилом уперше за вісім віків українські землі, щоб у 1991 році вони змогли здобути незалежність.

І я переконаний, що, на відміну від нинішньої влади, більша частина українського народу, і на Сході, і на Заході країни, усвідомлює це вже сьогодні. Мало того, мені достеменно відомо, що навіть тоді, в 2004 році, нинішній, нібито «український вибір», щонайменше половина українського народу спочатку не підтримала. Його було нав’язано Україні під тиском того ж Заходу, руками української чиновницької еліти, що, як продемонстрували минулі чотири роки, порушила дану в 2004-му обіцянку провести реформи і покращити життя людей.

Вірю, що український народ мудріший, ніж про нього думає «помаранчева» влада.

Що на майбутніх виборах український народ зробить правильний вибір, що ніякий тиск і ніякі махінації вже не зможуть ні перекрутити, ні відібрати. Люди вже усвідомили, що вибір 2004 року не був ні європейським, ні українським: він був просто антиросійським. Наступний вибір має бути українським. А для щирого українця український національний вибір — це, у тому числі, дружба з Росією і російським народом. Цього навчають уроки історії, це підказує здоровий глузд, цього, нарешті, вимагає проста людська совість.

Сергій КІВАЛОВ, народний депутат України,

співголова депутатської групи Верховної Ради України у зв’язках з Росією,

голова парламентського Комітету з питань правосуддя, доктор юридичних наук, професор.

При подготовке материала были использованы ссылки на ресурсы:

http://www.golos.com.ua/article/1233585537.html

17.08.2019

Виктор Сухоруков по материалам интернет - издания Голос Украины, специально для Одесского Политикума

Читайте и смотрите в тему:

29.12.06 - СЕРГЕЙ КИВАЛОВ: ''ЕСЛИ СО МНОЙ ЧТО-ТО СЛУЧИТСЯ, ЭТИ ЗАПИСИ БУДУТ  НЕМЕДЛЕННО ОБНАРОДОВАНЫ''

21.08.07 - СЕРГЕЙ КИВАЛОВ: "ГОСУДАРСТВЕННЫЕ ИНТЕРЕСЫ ВСЕГДА ДОЛЖНЫ БЫТЬ ВЫШЕ ПОЛИТИЧЕСКИХ, А ЗАКОННЫЕ ПРАВА, ЧЕСТЬ И ДОСТОИНСТВО ЧЕЛОВЕКА ВЫШЕ ВСЯКИХ ПОЛИТИЧЕСКИХ ИГР И СПЕКУЛЯЦИЙ"

Все права на информацию защищены  © "Одесский Политикум" 2009